Довоєнні вірші

02.04.2015 14:17

У зелені скупалася природа,

Шепоче вітер, сяють небеса.

Чудова й непримхлива – справжня

 врода,

Милуйтеся, жива її краса.

 

Досхочу взимку виспалась, радіє

На волю випустила первоцвіт,

Лихе минеться і здійсняться мрії,

Жива її краса – рятуйся світ!

 

Плекає сонце паростки любові

І з ніжністю до серця промовля:

Всміхнися серце, бо всміхнеться доля

Щаслива, як напровесні земля!

*** 

Не час тобі вітре вітрила здіймати -

Весна вже здійняла у серці вогонь,

Не маю я й наміру холод впускати

В палаюче тіло – від п’ят до долонь!

 

Минули часи, коли серце зітхало

І нудились очі, марніли вуста,

Мене прохолода твоя не злякала –

Я мрію й живу, моя мрія проста.

 

Невже ти не бачиш, як бавляться квіти,

Радіють птахи до небес доліта.

Я хочу, щоб спів їх долинув до літа

 І щастя жадаю, на довгі літа.

                               
                                                                                                            *** 
 

Я дякую тобі, великий піст,

Що вічне і земне з’єднав ти мостом,

А той чудовий незбагненний міст

Збудив в мені поезію – так просто...

 ***  

Як тішаться дерева навесні,

Коли освячені вапном біліють.

І кожне дерево в весільному вбранні

Висловлює і вдячність і надію...

 

                                          ***  

На зеленому килимі квітня

Білосніжний хвилюється гай.

Я у тихому шелесті вітру

Чую шепіт: «В мені заблукай,

 

Відпусти свою долю на волю,

Хай заблудиться поміж беріз,

Під цією сумною красою

Не шкодуй наболілих сліз»…

 

Я у цю таємницю порину

І в побіленім завжди гаю

Упаду на зелений килим,

Усамітню самотність свою.

 

Чому гірко так гіллям гойдаєте?

Чи насправді так болісно вам?

Мов на власній корі відчуваєте

                                          Біль людських незагоєних ран.

 

За бурхливими часу поривами

Знов травневих чекаєте свят,

Бо під чуйними завжди вітрилами

За життям вічно плаче солдат.

 

Тугу лютую заспокоїти,

Попри жорсткість усіх завіс

Хтось, щоб якось нудьгу загоїти,

На чужину її привіз.

 

Всіх утішити, всім зарадити –

Такий дивний у дерева вік,

Лиш у березні - все відплакати,

Замість сліз віддаючи – сік.

 

                                     ***   

 

 

 

Я відкрию тобі двері

Двері в серце моє – заходь,

Бо без тебе, як в атмосфері

Без повітря. Згасає плоть.

 

Відчиню своє серце наскрізь,

Ледь дзвінок вхідний забринить.

Все твоє, забирай у власність,

Залиши мені тільки мить,

 

Мить твого вороття. Молюся,

Хай наступна не настає!

Бо у тебе в руках дивлюся

Б’ється серце моє – твоє...

 

 Збережи його дивний стукіт

Ти володар його, Господь.

У обіймах зімкнуться руки –

Дім твій – серце моє, заходь!

 

***  

Присвячується саду, що підростає

 біля Палацу дітей та юнацтва

 

У центрі міста диво – виріс сад,

Ні, ще не виріс, тільки підростає.

І думає: ось тут, між автострад,

Я, мабуть, досить дивно виглядаю.

Запитує: рости чи не рости?

Серед людських суєт і хвилювання

Кого здивують сонячні плоди

І затишку зеленого зітхання?

І враз, немов у відповідь трамвай

Звернув до саду втомлений свій погляд -

Рости  на радість людям, розквітай

Та не хвилюйся – буде тобі догляд!

І гомінких ровесників садка

З Палацу, де дитинство виплекають,

Заманює квітучість ця п’янка

До саду, наче бджілки залітають.

Так, при нагоді всякій, завжди я

На цю красу з захопленням дивлюся.

І бачу, як крізь сонячне гілля

До мене посміхається матуся.

 

***  

 

Уквітчана вулиця дивується:

Чому так всі спішать, турбуються,

Ніби нікого й не стосується

Моя незаймана краса?

І те, як з вітерцем цілуються

Зеленобілі паруса...

 

Заплакана верба схиляється.

Чому так тяжко люди маються?

Чому зі мною не вітаються?

Лиш вітер зачіску хита,

І невблаганно час минається

У себе обгорта літа...         

Закохана берізка журиться:

Невже ніхто не любить вулицю?

В зелену свіжість не зануряться

Схвильовані людські думки?

Проте – і  ця весна забудеться -

Так за роками йдуть роки.

 

Лиш яблуня стара всміхається,

Бо з досвідом усе міняється,

Як тільки бджоли облітають все

І білим снігом цвіт впаде -

Плодами люди запишаються.

Лиш цього прагне все живе!

                                                                                                            *** 
 

Моїй дорогій сестричці Наталочці.

(Така собі українська народна пісня).

В час, коли зазеленіла

Травнева травичка

Придумали батько й мати

Для мене сестричку.

 

Дві гілочки на дереві

Родовім, розлатім,

Щастям запаслись довіку

У батьківській хаті.

 

Розійшлися дві доріжки

По життєвім полі,

Одна другу доглядає

Просить в Бога долі.

Є від кого сподіватись

Лагідного слова,

Якщо одна знедужає –

Інша – нездорова.

 

І хоча роки почали

Відлік свій зворотній,

Я щаслива, що ніколи

Не була самотня!

 

***  

 

Моєму улюбленому місяцю.

Все, дочекались! Він царює знов!

Нарешті диво-травень світом править!

І солов’їним гімном гучно славить

Земну красу, і пристрасть, і любов.

 

І лише фіть-фіть-фіть і тьох-тьох-тьох!

Свої палкі не стримує бажання

Такий співучий і вразливий Бог -

Бог Гіменей пташиного кохання...

 

*** 

     Перша зелень.

Я стільки років намагалась марно

Знайти слова, що описати цю

Зелену свіжість, що у дні безхмарні

Напровесні вкриває землю всю.

 

Вона, як перша посмішка дитини,

Що до батьківських рук зробила крок,

Як гомін із гнізда, що лине,

Коли годує пташка діточок.

 

Ця свіжість – найдорожчий подарунок

Для серця, що узимку міцно спить,

Як перший, несміливий поцілунок –

Така солодка, незабутня мить… 

 

Ця ніжна ніжність для життя людського

Чистіша, ніж вода із джерела.

Душа з природою веде розмову –

Не треба слів, даремні всі слова!

***

 

 

Теги:

| |

Назад